«Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде»
Трохи нумерології. У 2014 році у Львові видано першу книгу вибраного Маріанни Кіяновської -- 373 вірші, написані за більш як 20 років. Чому саме така кількість? По-перше, 373 є унікальним простим числом. По-друге, температура кипіння води за абсолютною шкалою дорівнює 373 Кальвіна. За моїми підрахунками, у книзі з понад трьома сотнями віршів імення Бога у різних варіаціях (Бог, Господь, Всевишній, Воскреситель, Всегосподь) зустрічається 127 разів, але це зовсім не означає, що у поезіях, де Його не покликано за Іменем, Бога немає. Ціла книга – це шлях із води до пари, із мороку до світла, із небуття до Бога. Якщо додати цифри числа 127, отримаємо 10 – саме стільки заповідей дав пророкові Мойсею Господь на горі Синай. «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог». Лірична героїня звертається до Нього у першім та 373-ім вірші. Запитує: «Кожне з чисел місто. В котрому перебуваєш Ти?»
«Бог є – бо є»
Вірші Маріанни Кіяновської – це пошук сили у Світлі, у приреченості (чи то відаванню себе) для безсмертя, у щонайпалкішій та щонайміцнішій вірі, у любові й тузі, такій тихій жіночій тузі, бо «вічність залежить від віри», бо треба зрозуміти цей світ і цей час, бо треба просто любити життя: «Любов -- заради Бога. Над добром. Надсокровена. І ніколи – всує»
«Любов – це любов, чорно-кара вода»
Одним із симптомів променевої хвороби поезії є вміння щиро любити. Із нецілунків проростає тиша, а Бог є звуком, Бог є любов’ю.
Є сповнення тіла – глибоке заповнення тла,
Встановлення меж порожнечі між ними і нами.
Усе, що ставалось, а потім здавалося снами, --
Це наші заховані в ранах давніші тіла
«Бо тільки світло тне із мене риму»
Вірш як спроба самопізнання і вічне шукання світла, як можливість зробити зарубки у пам’яті (хоч «ангелам не вільно залишати своїх слідів»), як поріг невідомого та остання можливість самоспалення і самозречення, як відкидання минулого заради теперішнього, бо у майбутньому ще буде стільки перевтілень та метаморфоз.
Спокутую, як стигми, знаки літер:
Із перероджень – з пам’яті в буття –
Високих слів… І вірш стає – як вітер:
Малий у миті – більший від життя»
«І душа омивається небом – і п’є із нього».
Цілу книгу можна умовно поділити на сім тематичних блоків: про віднайдення світла; про значення поезії; про те, чим є любов; про відкриття смерті; про мову; про розуміння часу; про пізнання Добра і Зла – про Бога. Здавалося би, не так просто об’єднати 373 вірші, написані за два десятки років, у цілісну концептуальну збірку. Однак тут все зіграло. Мабуть, магія чисел таки працює. І не можна змовчати про графічне оформлення книги Романи Романишин та Андрія Лесіва. Це справді один із кращих артбуків за останні кілька років